«Лобстер» (2015), режисера Йоргоса Лантімоса, оригінальний та доволі нетиповий фільм про кохання, життя та смерть, сюжет якого розгортається в недалекому антиутопічному майбутньому.
Головний герой фільму, — архітектор Девід, який після розлучення потрапляє в готель для самотніх, — спеціальний заклад, в якому люди шукають собі партнерів. З цього моменту у чоловіка є лише 45 днів, для того аби знайти свою «половинку». Якщо по закінченню терміна Девід залишиться сам, його перетворять на тварину за власним вибором. У випадку невдачі чоловік планує стати лобстером.
Жанр «Лобстера» це суміш наукової фантастики, соціального реалізму й чогось магічно-антиутопічного. Адже як і в кожній повноцінній антиутопії в фільмі існує осередок незгодних, таких собі «Одинаків» — людей, які проживають в лісі й не планують потурати законам міста. Разом з тим «Лобстер» бере класичні елементи мелодрами й висміює їх, змушуючи переосмислювати концепт кохання, гетеро чи гомосексуальних відносин й хворобливого суспільства, зацикленого на цих відносинах.
Читайте також: РЕЦЕНЗІЯ НА ФІЛЬМ «МОЇ ДУМКИ ТИХІ»: ПОЯСНЕННЯ СЮЖЕТУ, СЕНСУ ТА КІНЦІВКИ
Пояснення сюжету «Лобстера»
Історія «Лобстера» розгортається в суспільстві де самотні люди — автоматично другосортні та не мають права на повноцінне життя, якщо не в змозі створити визначену соціальну одиницю. Гомосексуальний чи гетеросексуальний союз двох людей. І вибрати можна лише щось одне.
З первого погляду «Лобстер» це класична мелодрама. На початку фільму головного героя кидає дружина. В кінці, подолавши певні життєві випробування, він знаходить дівчину, з якою ладен провести залишок свого життя. Але те, що відбувається між початком й кінцем, так звані «життєві випробування» перевертають все з ніг на голову.
Потрапивши в готель для самотніх Девід потрапляє під прямий вплив суспільства, де кожен день без партнера, — втрачений, чи навіть безглуздий. Елемент невипинного часу (45 днів) вдало римується з реальним положенням речей. Себто, якщо вам 20 чи навіть 30 років і ви не маєте сім’ї, — це нормально. Але якщо вам під 40 чи (ого) 50, то очікується що ви вже перебуваєте в шлюбі, вирощуєте дітей чи навіть внуків, або ж, якщо все доволі сумно — маєте когось на приміті.
Під час цієї гонитви Девід повинен знайти людину, яка має хоча б одну спільну з ним ознаку. Так, наприклад, Жінка з носовою кровотечею може бути лише з чоловіком, у якого з носа тече кров. Кульгавий з кульгавою, шепелявий з шепелявою і т.д.
Люди в суспільстві «Лобстера» готові створювати пари з будь-ким, опираючись лише на поверхневі ознаки, які нібито зближують, а на ділі просто характеризують її чи його з максимально неважливої сторони. З цієї причини ніхто з героїв, окрім Девіда, не має власного імені, і кличеться по своїй провідній ознаці. Жінка з печивом, Безсердечна жінка, Плавець-одинак, тощо.
Безсумнівно, у всіх нас є різноманітні риси характеру, що творять нашу індивідуальність. І люди, які мають багато спільного можуть розраховувати на більш тривалі відносини. Але поверхневі герої «Лобстера» наділені лише однією сумнівною рисою яку шукають і в інших, таких же поверхневих героях.
Подібна сатира може здатися надуманою, але як і у світі фільму, в нашому також знайдуться люди, які прикидаються, аби здатись більш привабливим для потенційного партнера. Наприклад, щоб бути з жінкою з носовою кровотечею кульгавий чоловік починає викликати свою кровотечу навмисно. А короткозорий Девід прикидається жорстоким.
Рівно на середині фільму Девід тікає з готелю і потрапляє до одинаків, людей що вибрали самотність. Поділений на дві рівноправні частини «Лобстер» демонструє два можливих виходи з ситуації, — жити в парі, чіпляючись за найтривіальніші ознаки один одного чи в спільноті одинаків, де кожен сам по собі й навіть могилу для тебе ніхто не викопає.
На перший погляд може здатися, що правила одинаків протилежні, але в їх корені лежать ті ж абсурдні принципи, що ними керуються й жителя міста.
Спільноти пар та одинаків ідентичні. І перші, і другі жорстоко наказують за будь-які відхилення від норми, і якщо в місті тебе опечуть, то в лісі, за відсутністю тостера, — поріжуть. Норми життя одинаків проростають з загальноприйнятих норм містян, — і там, і там людину без пари вважають неповноцінною, та схильною до передчасної гибелі. Без партнера вас не буде кому спасти від маніяка чи шматка м’яса, якщо той раптом застряне в горлі.
Пояснення сенсу «Лобстера»
Для героїв «Лобстера» світ за замовчуванням ділиться на біле та чорне. Вони не здатні відкрити для себе щось нове, порушити стандартний хід речей, побачити нюанси та тонкощі, що й наділяють життя непередбачуваністю, цікавістю та приємною невизначеністю.
У світі фільму все стандартизовано. Взуття не може мати сорок четвертий з половиною розмір, людина не може бути бісексуальною або невизначеною у своїх сексуальних поглядах. Концепція «Лобстера» не допускає двозначності чи інакомислення, дотримуючись правил суспільства, яке він покликаний висміяти. Нашого суспільства.
Більша частина фільмів, книжок чи мистецтва в цілому містить в собі певний романтичний сюжет, в якому розповідається про любов до дівчини чи хлопця. На цьому зосереджена реклама, вибудована поп-культура, знято тисячі серіалів та написано тисячі пісень. Це створює хибну думку про те, що люди щасливі тільки в парі, і статус «самотній», — це щось, що потрібно змінювати, чи хоча б намагатись змінити.
Пояснення кінцівки «Лобстера»
Під кінець фільму Девід та Жінка з короткозорістю вирішують бути разом. Вони дійсно люблять та підходять один одному. Але жінку осліплюють і Девід повинен обирати, — або позбавити себе зору також, або ж стати лобстером та потрапити в море.
Очевидно, що знайшовши справжнє кохання герой так і не знайшов виходу з нав’язаної системи, не впорався з сумнівною мораллю, яка вимагає наявності якоїсь спільної ознаки.
В кінці ми бачимо як Девід стоїть перед дзеркалом та обирає: осліпити себе ножем, або покинути жінку і стати лобстером. Фінал залишається відкритим. В титрах до фільму ми чуємо звуки моря, як натяк на те, що Девід вирішив стати лобстером.
Менш очевидний варіант — Девід осліплює себе, адже він впевнений, що саме це необхідно для щастя.
Висновок
Що заставляє самотніх людей постійно когось шукати? Традиції, очікування близького оточення чи бажання бути як всі? Звісно, ми не заперечуємо очевидні емоціональні чи фізіологічні потреби, які можна задовольнити лише будучи в відносинах. Але де проходить межа між тим, що (чи кого) ми хочемо насправді та очікуванням суспільства, яке невпинно диктує свої правила, а в разі непокори висміює, порівнюючи нас з «бездумними» тваринами?
